Скачать

Братський рух і поширення гуманітарних ідей в Україні XVI–XVII ст.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

РІВНЕНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра історії України

Курсова робота

Братський рух і поширення гуманітарних ідей в Україні XVI–XVII ст.

Виконала:

Студентка ІІ курсу

історико-соціологічного факультету

групи ІЮ – 22

заочної форми навчання

Опалько Надії Олегівни

Науковий керівник:

Кандидат економічних наук,

Доцент

Галуха Любов Юріївна

Рівне – 2007

Зміст

Вступ

Розділ 1. Відродженння православ’я

1.1 Становище православної церкви в Україні в XVI ст.

1.2 Зародження братств

1.3 Зв’язки братств із запорозьким козацтвом

Розділ 2. Братства – ідейні центри захисту духовних цінностей українського народу

2.1 Львівське, Київське та Луцьке братства

2.2 Внесок братств у розвиток української мови та шкільництва

2.3 Освітні діячі братств

Розділ 3. Поширення гуманізму

3.1 Гуманізм як напрям у європейській культурі

3.2 Поширення гуманістичних ідей на території України в XVI – XVII ст.

3.3 Українські гуманісти

Висновки

Джерела та література

Додатки

Вступ

Історія – це звернення до минулого, і тільки уважне прочитання й осмислення кожної її сторінки допоможе молодій людині зайняти гідне місце на шляху прогресу людства. Кожен народ, кожна нація має власну історію, в творенні якої брав участь весь народ, а не лише окрмі видатні особи, хоча вони й відіграють значну роль в історії.

Українське минуле – це, головним чином, історія народу, змушеного боротися за виживання і розвиток поза впливом тієї чи іншої цілком сформованої держави. Українці мають усі підстави пишатися тим, що їхня Батьківщина не раз переживала дні могутності й слави, мала справді легендарних героїв, мужньо долала найважчі випробування. І потім відроджувалась, виростала з руїн, виховувала нові покоління, закоханих у рідну землю лицарів правди і волі. Ми можемо пишатися тим, що Україна ніколи не поневолювала інші народи, а лише захищала себе від ласих на чуже добро близьких і далеких сусідів. На жаль, цілими сторіччями ворогам, за допомогою грубого і жорстокого, як правило, кривавого насильства, облудної брехні і підступу, розпалювання ненависті між етнічними групами українців, удавалось панувати над Україною. Майже всі завойовники кричали нахабно, безсоромно і цинічно, що вони несуть українцям тільки добро і щастя. Прикро, але дехто з наших співвітчизників ставав на службу до чужинських можновладців і допомагав їм гнобити свій народ. Перевертнями і яничарами, а в наш час манкуртами, називають люди таких осіб, які за гроші ладні відректися навіть від рідної матері. Але були й ті, які, навіть настромлені на польсько-шляхетські палі та підвішені на турецьких залізних гаках за ребра, вмирали з іменем України на устах. Їй вони віддавали усі свої сили, здібності, працю і навіть життя. Кожна така людина розуміла, що тільки тоді її Батьківщина, Україна, зможе стати господинею на власній землі, коли всі її сини і дочки будуть щоденно працювати для досягнення цієї великої, святої, справедливої мети. Якби нас змалечку навчили вклонятися рідному порогові рідної мови, може, тоді не розгубили б ми зібраної попередніми поколіннями духовної спадщини і були б добрішими і милосерднішими. Але чужі школи і вчителі не тільки не виховували у дітей почуття любові до рідного, а навпвки, отруювали їх вівтар незалежності. Саме такими борцями народу за збереження української культури були й члени братств, які жертвували собою заради кращої долі для свого народу. Український народ сповнений духу національно-культурного відродження. Це знаходить свій вияв, зокрема, у прагненні мільйонів людей до пізнання власної історії. Далека і глибока історія нашого народу. Сивиною і забуттям вкриті одні її сторінки, славою і звитягою – інші. Але кожна з цих сторінок обов’язково є невід’ємною часткою великої історії українського народу. Однією із сторінок української історії є тема моєї роботи – „Братський рух на Україні та поширення гуманістичних ідей XVI – XVII ст.”. Зараз ця тема дуже актуальна,адже в ній розкривається боротьба за православну віру, українську мову та культуру простого люду. Саме в період братського руху українська культура почала прогресивно відроджуватися і розвиватися. Зараз український народ, здобувши незалежність, згадує ті часи, коли Україна була під іноземним загарбанням, зі страхом і водночас із захопленням, згадуючи тих людей, котрі не корилися загарбникам, а захищали власну державу, відстоювали її самобутню культуру. Зараз ми живемо в неспокійному світі. Національно свідомі люди розуміють, як важко зараз у молоді виховати почуття патріотизму, а без цього почуття не буде і України. Україна зараз знаходиться на межі виживання. Я маю на увазі не економічного, а духовного. Ми не лише знаходимося в екононмічній ямі, ми ще більше страждаємо від бездуховності. Адже Україна потихеньку розкладається і розпродається, руйнується. Врятує її лише патріотизм і національна свідомість, яскравими зразками якої є православні братства, які в дуже нелегкий для України час захищали і сприяли розвиткові української культури.

Релігійна політика кінця XVI – початку XVII ст. висвітлила рід наболілих проблем українського суспільства. Вона піднесла дедалі зростаючу напруженість між Польщею та Україною на високоемоційний ідеологічний рівень. Католицька Польща тепер поставала як цілковита протилежність українському суспільству. Та українцям дорого коштувала культурна конфронтація з поляками: вона змусила українську верхівку вибирати між власною застиглою та зубожілою культурною спадщиною й привабливою польсько-католицькою культурою. Тому не дивно, що величезна більшість приймала католицтво й згодом неодмінно полонізувалася. Внаслідок цього українці втратили свою еліту – шляхту. Ці явища мали епохальне значення в їхній подальшій історії. Іншим побічним ефектом конфронтації між православними й католиками, що мав далекосяжні наслідки, став, зокрема, поділ українців на дві конфесії. Це поклало початки багатьом різким відмінностям, які пізніше розвинулися між східними і західними українцями. Проте цей період ніс не лише невдачі для українського суспільства: релігійна політика спричинилася до культурного піднесення, а ворожнеча з поляками сприяла чіткому усвідомленню українцями своєї самобутності. Незважаючи на послаблення своїх позицій, православ’я все таки чинило опір наступу католицтва. Створення братств – громадських релігійних об’єднань православних українців, які захищали національно-релігійні права українського народу, засновували школи, друкарні, виступали як представники Реформаційних течій за перебудову церкви, стало на заваді ополячення та покатоличення з боку уряду Речі Посполитої. Саме створення, розвиток та діяльність цих організацій, є предметом мого дослідження, а також вплив європейської культури на розвиток власне української культури. Участь українських міщан у боротьбі за збереження власної культури, віри, національно-культурне відродження кінця XVI – поч. XVII ст. Братства, як об’єднання, які боролися за відродження власної культури. Українські землі в цей час були під владою Польщі, що дуже заважало розвитку культури, адже польський уряд насаджував українському народу польську культуру та католицьку віру. Міщанство виступало як рятівний засіб для православної віри, бо українська еліта, яку приваблювало розкішне життя польської шляхти, ополячувалася і приймала католицизм, а простий люд всіма своїми силами захищав православну віру, яку вважав своєю національною вірою і яка була синонімом української культури. Але польська влада мала і позитивні наслідки, тому що повернула Україну до Заходу; вивела зі стану двохсотлітньої сплячки для опору й боротьби за виживання усі відомі прояви суспільної активності: релігійної, національної, економічної та збройної.

Хронологічні рамки роботи включають XVI – XVII ст. Це був час національно-культурного відродження формування національної свідомості українського народу, що знайшло свій найвиразгніший прояв у братському русі, всіх жанрах літератури та в усній народній творчості. На цей період припадає один з найбільших винаходів людства – поява друкарського верстату, що вивів книгу з церков і монастирів у широкі маси. Також в цей час виникає й набуває розвитку козацтво як явище і Запорізька Січ як політичний і військовий організм. Боротьба проти всіх різновидів дискримінації українського народу й козацький ідеал пронизують всі сфери української культури цього періоду, будь то твори письменників-полемістів, літописців, поетів чи усна народна творчість, шкільництво чи образотворче мистецтво, друкарство чи архітектура. Період XVI – першої половини XVII ст. для українського народу був часом постійної боротьби проти турецько-татарської агресії, тої агресії, що своїм наслідком мала спустошені українські землі, невільницькі ринки в Криму, прикованих невільників на турецьких галерах. Ця загроза породила особливий вид світської та церковної архітектури й цілий ряд усної народної творчості. Українська культура цього періоду використовує традиції та духовну спадщину Київської Русі. Але перебування українських земель під іноземним пануванням мало своїм наслідком, з одного боку, постійний опір духовної культури українського народу спробам її знищити, з другого – неминучий вплив польської культури на культуру України. Саме через Польщу в Україні набули поширення ідеї гуманізму та реформації. Українські письменники, церковні й культурні діячі були багатомовними, що давало їм можливість ознайомитися з культурними надбаннями європейських країн.

Проблема духовності для українського народу була завжди дуже актуальною, адже вивчаючи нашу історію, відчуваєш, що була духовність, були „собори” в душах, а зараз духовність занепадає, забувають старих, відрікаються від малих, нехтують бібліотеками, музеями, театрами. Саме проблема духовності порушена в моїй роботі, але тут розкривається боротьба одних людей за збереження культури, намагання збагатити свою духовність, зберегти власну релігію, а також тих, хто без вагань за краще життя ладен був відректися навіть від рідної матері. Ця проблема розкривається в багатьох літературних творах відомих українських письменників. Джерельна база стосовно цього питання дуже різноманітна і багата. Діяльність братств описують багато авторів, бо вона мала великий вплив на розвиток української історії. XVI – XVII ст. були дуже насиченими різними важливими історичними подіями і не могли не бути зафіксованими в тих чи інших історичних джерелах. Особливо багато згадок залишилося після Львівського Успенського братства, адже воно відіграло значну роль у братському русі. Взагалі братський рух має дуже багату джерельну базу і досить добре вивчений істориками.

Метою моєї роботи є показати діяльність братств, їх вплив та розвиток православ’я та української культури, а також вплив європейської культури на українську. Слід зазначити, що братства дуже активно діяли для покращення умов для розвитку мови та культури, у своїх школах, які вони засновували при братствах вони виховували вчителів, священиків, які ходили по Україні й вчителювали. Крім сучасних знань, вони несли почуття власної гідності й непримеренності. Основним завданням роботи є показати патріотизм тогочасних людей, які будь-якими силами намагалися зберегти свою культуру, боролися для утворення власної держави для того, щоб сучасна молодь не забувала скільки зробили наші предки для того, щоб ми жили в незалежній державі. Ми маємо пишатися нашими предками, і робити все для того, щоб збагачувати власну культуру, щоб наші послідовники згадували нас з великою вдячністю за збереження української національної культури.

Ця робота сповнена оптимізму. Я глибоко переконана, що незважаючи на трагічні сторінки своєї історії, лихоліття війн та іноземного поневолення, періоди бездержавності й гноблення, український народ може з впевненістю дивитися у майбутнє. Ця праця може творче використовуватися в навчальному процесі в загальноосвітніх школах. Вона може бути корисною не тільки на уроках з історії, а й народознавства, оскільки містить багато цікавої і корисної історичної інформації для підростаючого покоління.

Розділ 1. Відродження православ’я

1.1 Становище православної церкви в Україні XVIст.

У XVI ст., як і за часів Київської Русі, православ’я лишалося синонімом культури. Його роль в українському суспільстві зростала: за відсутністю власної держави, церква слугувала для українців єдиним інститутом вираження їхньої самобутності. Однак, саме тоді, коли відчувалася потреба в сильній і надихаючій православній церкві, вона поринула у стан глибокого занепаду. Більше ніж католицизм і протестанство, православ’я перебувало під покровительством і захистом держави. Це мало місце за часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Але підтримувати тісні стосунки між православною церквою і католицькими правителями Польщі та Литви було важко, якщо взагалі можливо. Випещуючи католицький костел, можновладці вважали православну церкву мов би за „нерідне дитя”. За таких умов культурний вплив православ’я був вельми обмежений. Школи, ці колись найбільші привабливі установи церкви, були занедбані. Малограмотні вчителі ледве могли навчити дітей основ писання, читання та катехізису. Із часів середньовічя мало що змінилося у програмі навчання. Завоювання турками Константинополя у 1453 р. поглибило інтелектуальний та культурний застій і позбавило православну церкву найбільш передового і надихаючого взірця. Втративши внутрішні та зовнішні стимули, православна культура скотилася в обрядовість, обмеженість та занепад. Тим часом поляки переживали період культурного розквіту. Живлячись потужними сплесками творчої енергії з Заходу, в них розвивалося Відродження, а з ним і пробуджувалась нова думка. Приваблюючий приклад привілейованого польського шляхтича справляв величезний асимілаторський вплив на українську знать, а його очевидна культурна вищість посилювала потяг до всього польського.

Українська знать, як і кожна знать, за самим своїм єством була чутливою до власного соціального статусу й пов’язаність із релігією та культурою, що вважалися неповноцінними, глибоко вражала її самолюбство. Внаслідок цього українські аристократи стали масово зрекатися віри батьків і приймати католицизм, а з ним польську мову та культуру. Мелетій Смотрицький у сповненому скорботи трактаті „Тренос, або плач за Святою Східною церквою” оплакував утрату Руссю її найзначнічих родів: „Де тепер безцінні діаманти православної корони, уславлені роди таких руських князів, як Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушкі, Чорторийські, Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Головчинські, Коропинські, Масальські, Соколинські, Лукомські, Пузини та інші, яким немає ліку? Де тепер ті, що оточували їх... благородні, славетні, відважні, сильні й давні доми руського народу, що на весь світ славилися престижем, могутністю і відвагою?” (21,125). За цим риторичним запитанням стояв загальновідомий факт переходу всіх цих славетних магнатських родів до табору католиків-поляків. Важко перебільшити ті серйозні наслідки, що їх мала для українців утрата власної еліти. В суспільствах, що поклали початок сучасної Європи, з їхньою ієрархічною будовою, народ без знаті все одно, що тіло без голови. Це значило, що українці втратили клас, котрий, звичайно, здійснював політичне керівництво, ставив певні політичні цілі, сприяв культурі та освіті, підтримував церкву й живив відчуття етнополітичної самобутності суспільства. З поширенням полонізації серед української знаті православ’я, а також українська мова та звичаї, пов’язувалися, насамперед, із нижчими верствами. Вони, як такі, стали в очах поляків предметом презирства. Відтак честолюбні й обдаровані молоді українці були постійно змушені вибирати між відданістю власному народові й традиціям та асимілюванням у панівне суспільство і його культуру. Частіше перевага надавалась останньому. Внаслідок цього іншою важливою проблемою української історії стала проблема верхівки українського суспільства, або краще сказати – її відсутності.

Незважаючи на свою ослабленість, православ’я змогло прийняти виклик польського католицизму. Борючись з ворогом його ж методами, невелика купка ураїнських магнатів, що лишались відданими давній вірі, заснували у своїх володіннях православні школи та друкарні. У 1568 р. Григорій Хоткевич надав притулок у своєму маєтку друкарю – Івану Федорову. Є свідчення про те, що 1570 р. заснував на території своїх володінь школу та дукарню князь Юрій Слуцький. Надходила також підтримка й від енергійного князя Андрія Курбського. Але найбільшим загальновизнаним покровителем православної церкви був „некоронований король України” – князь Констянтин Острозький, один з найбагатших і наймогутніших магнатів Речі Посполитої.

Отже, в XVI ст. українська церква занепадає. Польська влада в Україні розповсюджує католицизм. Українська знать, зацікавлена своїм соціальним становищем, відвертається від православної церкви, приймає католицизм, українці втрачають власну еліту. Лише невелика кількість українських магнатів не зрадили власного народу, його культуру, релігію, звичаї. Серед таких, важливе місце посідає князь Констянтин Острозький. Важливий внесок в розвиток української культури зробили також Григорій Хоткевич, Юрій Слуцький, Андрій Курбський та інші. Вони в своїх маєтках заснували православні школи, друкарні та інші культурні заклади.

1.2 Зародження братств

На щастя для православ’я, покровителі його високої культури не обмежувалися лише окремими магнатами старих родів. Навіть позбавлене власної еліти українське суспільство було надто велике і надто глибоко пройняте традиціями, щоб не породити захисників своєї релігійно-культурної самобутності. Саме в містах, де українці становили утискувану, але тісно згуртовану меншість, і з’явилися нові поборники православ’я. На відміну від одинаків, подібних до можновладця – князя Констянтина Острозького, ще були групи міщан, котрі об’єднувалися у так звані братства. Історики припускають, що братства виникли за часів середньовіччя для того, щоб утримувати церкви, постачаючи їм свічки, ікони та книги. Ймовірно, зазнавши впливу гільдій, вони перейняли собі таку організаційну модель, яка передбачала щорічні вибори службовців, обов’язкові щомісячні збори, сплату внесків і общинні суди. Братства завоювали повагу й популярність, опікуючись вдовами та сиротами своїх померлих членів, підтримуючи шпиталі і надаючи своїм членам безпроцентні позички. У XVI ст. найважливішим і найвпливовішим було братство при Успенському соборі у Львові. Воно слугувало взірцем для інших братств, що виникали у Галичині, Рогатині, Стриї, Комарні, Ярославі, Холмі, Луцьку та Києві.

З точки зору соціального складу братства об’єднували простих торговців та ремісників. У міру зростання їхнього впливу до братства приєднувалися заможні купці – у Львові вони звичайно багатіли з торгівлі худобою. Проте, в деяких братствах переважали інші верстви суспільства. Так, більшість членів Луцького братства становила шляхта, а Київського – духовенство. Заслуговує на увагу те, що в суспільстві з глибоким поділом на стани, яким була Річ Посполита, братства приймали до себе православних з усіх соціальних верств. Але за числом членів вони були невеликими. Львівське братство не перевищувало 30 членів, бо саме стільки українських родин мали дозвіл проживати у місті. У Луцьку братство налічувало не більше 15 членів. Однак діяльність цих невеликих організацій була надзвичайно ефективною. Спочатку братства носили релігійно-благодійницький характер – опікувалися церквою, дбали про її побудову та обслуговування, влаштовували громадські богослужіння, місцеві церковні урочистості, братські обіди, допомагали бідним і хворим братчикам, організовували шпиталі та інше. У XVI ст. братства набули великого громадянсько-політичного і національно-культурного значення. Посилення національного гніту на країнських землях, захоплених Річчю Посполитою, змушує братства більш активно виступати на захист прав українського населення – звертатися зі скаргами на дії польської адміністрації до судів, посилати посольства до короля та інше. З часом братства набирали дедалі більшого впливу серед усіх прошарків українського населення: цехових майстрів, ремісників, купців, православної шляхти. Братства підтримували нечислені українські магнати, такі як князь Констянтин Острозький, Адам Кисіль та інші. З кінця XVI ст. братства розгорнули широку культурно-освітню діяльність. Вони відкривали братські школи, друкарні, збирали бібліотеки. Однак цей широкий культурний рух, направлений на піддержання православної віри і національної освіти, і та велика автономія, яку здобули собі від константинопольських патріархів братства, не обходились без непорозумінь з православними владиками й взагалі з вищим духовенством. Православні єпископські кафедри були доступні переважно людям з паньських кіл, претенденти на ці кафедри дивилися на них, як на джерело великих прибутків і добивалися їх через різні протекції. Йшли сюди люди без усякого інтересу до самої справи і, зайнявши єпископську кафедру, не кидали своїх звичок світської людини, оточували себе розкошами, проводили свій час у забавах, пиячили, сварились з сусідами- панами й робили на їхні маєтки наїзди з озброєними слугами. Певна річ, що між такими владиками і братствами не могло бути внутрішнього ідейного зв’язку й доброго порозуміння. Та навіть і більш освідчені й ідейні єпископи – прихильники культурного руху були не задоволені втручанням мирян братчиків у внутрішні церковні розпорядки і дуже ремствували на надання братствам автономії і ніби навіть контролю над поведінкою єпископів (10, 97 - 98).

1.3 Зв’язки братств із запорозьким козацтвом

Найстаршим і провідним серед братств України було Львівське Успенське Ставропігійське, з яким у різний час співпрацювали такі визначні діячі культури як Лаврентій Зизаній, Памво Беринда, Іов Борецький та інші. Переїхавши на Наддніпрянщину, вони сприяли перетворенню Києва в основний центр суспільно-політичного та культурного життя України. Освітня праця київського культурного осередку, започаткована при активній участі братського руху, мала безперечний вплив і на формування ідеології визвольної боротьби запорозького козацтва.

Встановлення безпосередніх зв’язків між братством і козацтвом пов’язане, передусім, з діяльністю Іова Борецького і гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Борецький, родом з Бірчі (поблизу Перемишля), з 1604 р. був ректором Львівської братської школи, пізніше оселився в Києві. Він – один з ініціаторів заснування Київського братства, ректор Київської братської школи протягом перших років її існування. Як один з ідейних керівників братства, Іов Борецький близько співпрацював з старшиною Війська Запорозького, насамперед, з гетьманом Петром Сагайдачним. Саме завдяки підтримки запорожців стала можлива активна діяльність Київського братства та його школи.

Уже після смерті гетьмана Касіян Сакович, ректор Київської братської школи у 1620 – 1624 рр. Згадував, що Сагайдачний подав велику матеріальну допомогу Київському братству і навіть вступив до нього разом з усім Запорозьким Військом. Петро Конашевич-Сагайдачний, як пише Сакович, був похований при церкві Київського братства, „в котрое ся братство зо всім войском вписал і на него алмужну значную одказал” (20, 131).

Про те, що козаки записалися до каталогу Київського братства згадували також у своєму Меморандумі до Риму уматські єпископи, серйозно занепокоєні співробітництвом між керівниками братства і запорожцями (8, 260).

Відкритий вступ усього лицарства до братства мав велике значення. Козаки продемонстрували, що солідаризуються з програмою Київського братства і діють заодно з ним. Такий акт сприяв популярності братства в широких народних масах і одночасно охороняв братчиків від репресій.

Завдяки співробітництву Київського Богоявленського братства із запорозькими козаками в 1620 р. вдалося відновити українську православну ієрархію. Для цього було використано перебування на Україні єрусалимського патріарха Феофана, який повертався з Москви на батьківщину. Феофан майже рік прожив у Києві. Спочатку він побоювався погодитися з настановленням православних єпископів і зважився на це лише під тиском представників козаків, які пообіцяли патріархові охорону. Феофан висвятив на перемишльського єпископа Ісаю Копинського, на Київського митрополита – Іова Борецького, на єпископа полоцького – Мелетія Смотрицького, який був ректором братської школи після Борецького (16, 642). Про зростання ролі братства в цей період свідчить те, що під час перебування в Києві Феофан не лише затвердив Київське братство, а й проголосив його ставропігійським, затвердив ряд інших братств, в тому числі й Мінське (22, 11 - 15). Були навіть заготовлені патріарші грамти про затвердження братств, у яких не було вказано жодної місцевості та назви братства, а в тексті залишалися вільні місця для відповідних вставок. Це означає, що українські суспільно-політичні діячі, які приймали Феофана, планували поширення мережі братств.

Ставши митрополитом Борецький і далі спряв поширенню братств, розвиткові їхніх шкіл. У цій діяльності йому і далі допомагав Петро Конашевич-Сагайдачний. Навчання в Острозькій колегії, знайомство з Борецьким та іншими діячами культури, співробітництво з Київським братством, - усе це допомагало Сагайдачному глибоко вивчити стан шкільної освіти на Україні. Він розумів, що для забезпечення високого рівня навчання, для залучення кваліфікованих викладачів необхідно мати значні кошти. Той же Касіян Сакович писав про Сагайдачного:

Виділ он і Лвовское братство, хоть далеко,

Церков їх в місті наділил неледаяко,

Суму значную грошей до братства леговая,

Ажеби науки там били, пильне жадал.

Сакович має тут на увазі заповіт Сагайдачного, складений ним 5 (15) квітня 1622 р., за кілька днів до смерті, від ран, отриманих у Хотинській битві. Згідно з цим актом, Сагайдачний заповідає 1500 золотих „на школу братства львовського, на науку і цвіченє діток”, так, щоб з цією суми йшов щорічний прибуток на отримання „учоного магістра в греческому язику біглого”. Гетьмана було поховано „при церкві школи словенськоє”, розташованої „на Подоллі в дому братства церковного” (11, 6). Повідомляючи львів’ян про останню волю небіжчика, виконавці його заповіту, Борецький і новий гетьман Олифер Голуб, „усім товариством війська Запорозького” поставили вимогу, „аби тая фундація того всякої ч(ес)ти і пам’яти вічное годного мужа пана Петра Конашевича-Сагайдачного, з заслуг всего рицерства Войска... Запорозького через Іова Борецького митрополиту православного києвского учиненая на школу або рачей на дидаскалов, за чим би в школе той братской всегоднє непрерване наука трвати могла вічними і потомними часи, не ніщала, ані уставала”. Від імені нового гетьмана і всього Запорозького Війська було додано, що коли братчики використають прибуток із вказаної суми не для школи, то мають подвоїти цю суму, а якщо і далі не виконуватимуть волі фундатора - пошестерити (15, 76). 29 липня братський посланець привіз з Києва „дар Петра Сагайдачного – таляров мечикових 250” і „півшкарлатну шату, підшиту ризисною” (напівпорпурову гатьманську мантію), яка була продана в Константинополь за 120 золотих (5, 362). З цих грошей братство позичало по 200 золотих своїм членам із зобов’язанням сплатити школі річно 8 % (160 золотих), що гарантувалося нерухомим майном боржника. З 1630 р. сума, записана Сагайдачним, була в руках Афендиків (Янія, потім Петра), які й мусили сплачувати по 160 золотих щороку. 1690 р. братство позичило 200 золотих з легації Сагайдачного Куртовичу, за якого поручився Юрій Попара, і до 70-их років XVIIІ ст. обов’язок сплати процентів за записом гетьмана покладався на власників Куртовичівської (пізніше Попарівської) кам’яниці (6, 22).

Заповіт гетьманом Петром Конашевичем- Сагайдачним значної грошової суми мав велике значення і для підтримки української школи у Львові. Протягом XVII ст. вона інколи переживала період занепаду і дуже цікаво, що у 1658 та 1676 рр. братчики порушували питання про необхідність поставити навчання на належному рівні, мотивуючи тим, що на цю мету є фонд Сагайдачного. Розуміючи його заслуги, братчики називали гетьмана „годної пам’яти Сагайдачний”, або „славної пам’яті Сагайдачним” (6, 580).

Здійснене під час гетьманства Сагайдачного відновлення українсько- білоруської єпархії спонуало деяких діячів, пов’язаних з братствами, виступити з публіцистичними творами, в яких оспівувалися історичні заслуги козацтва. Так, у книзі „Elenchus pism uszczypliwych” (друкарня Віленського братського монастиря, 1622 р.) підкреслено роль запорозьких козаків у боротьбі українського та білоруського народів проти національно-релігійного гніту. Доблесть Запорозького Війська прославляв у присвяченій Могилівському браству поемі „Labiryns” (Краків, 1625 р.) Т. Євлевич, який незабаром став ректором Київської братської школи.

Для перших зв’язків членів Львівського братства із запорожцями особливе значення мала облога Львова козацько-селянською армією Богдана Хмельницького восени 1648 р. За незначними винятками українське населення міста допомогло козакам, не лякаючись жорстоких репресій з боку польських властей. Якийсь маляр-українець (а малярі були тісно пов’язані з братством) показав козакам найкращий напрямок наступу на укріплення кармелітського монастиря – через доми „схизматицьких” міщан з боку їхньої церкви (4, 186). Навіть в наступному столітті Львівському братству закидали вороже ставлення до польської влади під час облоги 1648 – 1655 рр. В ті дня представники братства зустрічались з особистим капеланом Хмельницького Іваном Гоголовським, який отримав від них шість книг, а сам подарував псалтир для братської церкви і октоїх для Онуфріївського монастиря, підпорядкованого братству (6, 184). До бібліотеки Онуфріївського монастиря потрапила книга, подарована восени 1648 р. козаками братству села Вербиці, „Пролог на місяць мархол рекомий сухий марець” (7, 44). Таким чином, визвольний похід козацького війська Богдана Хмельницького в Галичину також сприяв культурному єднанню між західними і східними землями України.

У наступні роки Львівське братство і діячі, що з ним співпрацювали, підтримували тісні зв’язки з Запорозьким Військом і гетьманським урядом України. У 1656 – 1657 рр. член Львівського братства Феодосій Томкевич був при Богдані Хмельницькому екзактором (збирачем податків та мита) і виконавцем різних доручень дипломатичного та економічного характеру. 1657 р. львівський єпископ Арсеній Желиборський, який був у дружніх відносинах з братством, послав своїх представників до російського уряду. 28 травня вони мали аудієнцію у Богдана Хмельницького в Чигирині і отримали від нього грамоту з рекомендацією Желиборського як православного єпископа „в державе и царстве... Малороссийском” (14, 125).

Збереглися біографічні відомості про львівського купця, члена Ставропігійського братства, Янія Мазаракія, який перейшов на службу до Богдана Хмельницького. Син Янія – Дем’ян, служив у козацькому війську значковим товаришем, а дочка Ганна вийшла заміж за лубенського полковника Василя Свічку. Без сумніву, до Запорозького Війська влилося і чимало рядових членів братства Західної України та Правобережжя.

У 1659 р. Львівське Ставропігійське братство направило до київського митрополита Діонісія Балабана братчиків Михайла Сльозку і Василя Корендовича з дорученням повідомити про „ярмо наше і вщелякоє стиснення і зневолення от панов магістратових” (3, 69). Вже згадуваний Феодосій Томкевич у 1657 – 1658 рр. виступав як посередник між гетьманом Іваном Виговським і поляками, брав участь у підготовці Гадяцької угоди. Братство доручило йому нагадати при гетьманському дворі про „тиранію” перемишльського уніатського єпископа Хмельовського. Слід також відзначити, що сам Іван Виговський та його конкурент Павло Тетеря уже після закінчення свого гетьманування записалися до „Альбому” братства (19, 143). З другого боку заможна частина братчиків використовувала зв’язки з козацькою старшиною, щоб заручитися її протекцією у різних справах. У 1659 р. верхівка братства вітала у Львові генерального обозного Запорозького Війська, який їхав туди на переговори з Польщею, і того ж року – Виговського; в березні 1664 р. – колишнього гетьмана Юрія Хмельницького (2, 183). У 1669 або 1670 р. ставропігія передала близькому співпрацівникові гетьмана Петра Дорошенка, київському митрополитові Йосифові Нелюбовичу, Тукальському книгу „Полуставець”, надруковану в братській друкарні (6, 173). Про торгову діяльність братчиків свідчить виданий гетьманом Лівобережної України Іваном Мазепою членові братства Михайлові Савичу паспорт на право їздити на Гетьманщину (зокрема, й „до нас в Батурин з потребами”) і безмитно привозити товари.

Важко переоцінити значення зв’язків братського руху з козаками. Діячі братського руху сприяли формуванню сприйнятих козацтвом ідейних засад національно-політичного відродження, в той же час створювані козацтвом українські політичні структури забезпечували умови для розгортання братського руху, відкривали перед ними нові горизонти.

Військовий лист гетьмана І. Петрижицького і всього Війська Запорозького про згоду на об’єднання Богоявленської братської школи з Лаврською. 12 березня 1632 р.:

Во имя Отца и Сына и святого Духа, Пресвятые и Животворящія Тройцы, су вечной речи пам’яти станься, аминь.

Мы, Иван Петрижицькій гетман, асаулове, полковники и все Войско его королевской милости Запорожское, видячи, иж их милость господинове отцеве и пастыреве наши, все духовенство православное посполу з старшим и зверхнейшим своим, его милостію господином отцем митрополитом Кир Исаіею Копинським, тутеж их милость Панове шляхта, обыватели воеводства Кіевского, и все инныи уписные до Братства Кіевского православного, послушенства святейшого архіепископа константинопольського, патріарха вселенського, при церкви святых Богоявленій в Кіеве уфундованого, згодне и единостайне просили превелебнийшаго его милость господина отца Кир Петра Могилу, воеводича замель Молдавских, на той час будучого архимандриты печпрського кіевском на подпору всего православія восточного фундованій и в них будучих научителей, братію того ж монасыра Печерского Кіевского перенести зезволим до Кіева, на месце при церкви выш помененной святых Богоялені брацкой кіевской, и там оные веспол з научительми их вечне фуфндовати, яко при ставропигии сятейшого архыепископа Константинопольского, патріархи вселенского, и яко на месце способнейшом до выхованья учащимся… (17, 418).

Отже, організаторами захисту православної церкви від тиску католицтва стали братства, котрі взяли православні храми й віруючих під свій захист і опіку. Братства не обмежуються вирішенням питань, пов’язаних з церковною обрядовістю, а починають обговорювати питання про дисципліну й моральність у церковній сфері.

Розділ 2. Братства – ідейні центри захисту духовних цінностей українського народу

2.1 Львівське, Київське та Луцьке братства

Львівське братство – національно-релігійна, громадська організація православних, а згодом – греко-католицьких ураїнських міщан Львова. Почин цьому дали Львівські українські міщани. Зайняті боротьбою за свої церковні й громадські права, вони зорганізувалися у братство, товариство на зразок так званих церковних організацій, тільки що з метою взаємної піддержки, оборони своєї віри й піднесення освіти (10, 95). В 1539 р. львів’янам вдалося добитися, щоб їм знову призначили єпископа на кафедру, яка довгий час стояла у Львові порожня.

Не пізніше 1585 р. група українських міщан (Юрій таІван Рогатинці, Іван та Дмитро Красовскі, Леонід Маленький та ін.) розробила статут Львівського братства і подала його в січні 1586 р. на затвердження Антіохійському патріарху