Скачать

Інкорпорація та консолідація як первинні форми систематизації банківського законодавства України

Інкорпорація та консолідація як первинні форми систематизації банківського законодавства України

Теоретично на банківське законодавство покладається завдання адекватно виразити внутрішню суть банківської системи, забезпечити її стабільність і водночас мати можливість гнучко реагувати на постійні зміни (13; с. 70). Однак, беручи до уваги розглянуті у першому розділі нашої роботи негативні риси сучасного банківського законодавства (його множинність, суперечливість), можна стверджувати, що на даний час забезпечити виконання поставленого завдання банківському законодавству не вдається. Необхідне застосування процедури систематизації, першими кроками якої буде проведення первинних форм систематизації банківського законодавства – інкорпорації та консолідації. Останні, незважаючи на розходження в завданнях, цілях і засобах, мають одну спільну властивість: групувати й уніфікувати однорідний нормативний матеріал (7; с. 173). Саме на основі результатів таких дій має бути проведена кодифікація банківського законодавства.

Може виникнути питання про доцільність проведення інкорпорації банківського законодавства, адже наразі в електронному вигляді проводиться інкорпорація за хронологічним критерієм. Проте потрібно зважити на такі аспекти:

а) чи закріплено за подібною інкорпорацією офіційний характер;

б) чи включено під час такої інкорпорації всі нормативно-правові акти, що регулюють банківську діяльність;

в) чи визначено спеціальний предмет інкорпорації (банківське законодавство).

На усі зазначені питання відповідь – негативна, а це зумовлює проведення інкорпорації банківського законодавства.

Як правило, проведення інкорпорації передує проведенню консолідації, але так відбувається не завжди. В науці відомі випадки, коли при здійсненні систематизації законодавства, що регламентує певну сферу діяльності, пропонується спочатку проводити консолідацію, а не інкорпорацію. Так, зокрема, С. Місевич зазначає, що першим етапом систематизації канонічно-правових норм може стати здійснення генеральної консолідації, яка можлива у формі складення та видання повного зібрання джерел канонічного права; на другому етапі систематизації правових норм проводиться інкорпорація у двох її головних формах (хронологічній та предметній) (14; с. 8).

Беручи до уваги важливість цього порядкового моменту, звернемо увагу на черговість проведення первинних форм систематизації саме у банківському законодавстві. Для цього проведемо порівняння сфер діяльності та нормативного їх закріплення.

Предмет канонічного права є досить специфічним. До нього входить безсистемна сукупність різних норм, які дійсно потребують первинної, так званої „грубої”, обробки. Лише згодом, коли утворена специфічна консолідована єдність (дещо подібна за формою на сукупність декількох нормативно-правових актів), можна переходити до наступного рівня упорядкування.

Ситуація з банківським законодавством зовсім інша. Канонічне законодавство суттєво відрізняється від банківського, тому підходи до систематизації кожної з цих частин законодавства внаслідок об’єктивних причин будуть різними. Можна називати різні недоліки нормативно-правових актів, норми яких регулюють банківську діяльність, але їхню наявність не можна піддати сумніву (тут не береться до уваги відсутність нормативно-правових актів, необхідність прийняття яких обумовлена новими фінансовими відносинами, іншими словами, прогалини у банківському законодавстві). Нарівні з тим, банківське законодавство, на відміну від канонічного, не є розрізненою сукупністю норм. Це – певна структурована єдність нормативно-правових актів, які, однак, потребують свого удосконалення. Тому і пропонується при здійсненні систематизації банківського законодавства спочатку проводити інкорпорацію, а потім – інші форми систематизації. Саме вона підготує всі нормативно-правові акти (а не норми) до подальшого удосконалення банківського законодавства (13; с. 365).

Що ж до самих понять „інкорпорація” та „консолідація”, то різнобій у їх розумінні зумовлюють необхідність здійснення етимологічного аналізу цих понять з додержанням хоча б найзагальніших методологічних правил.

Обґрунтовано, що відповідно до цих правил:

1) словам треба надавати того значення, яке вони мають у відповідній літературній мові;

2) якщо значення терміну визначено законодавцем, саме у такому смислі його й необхідно застосовувати;

3) якщо значення терміна законодавцем не визначене, терміну треба надавати того смислу, який йому надається у загальнонауковому значенні;

4) недоцільно без достатніх підстав різним термінам надавати одного й того ж значення;

5) не треба без достатніх підстав одному терміну надавати різних значень (1; с. 114).

Саме при додержанні таких правил у подальшому буде здійснено аналіз інкорпорації та консолідації у їх онтологічному і спеціальному (фінансовому) значенні.

З урахуванням того, що поняття „інкорпорація” законодавцем не визначено, при характеристиці цієї категорії застосуємо трьохаспектний методологічний підхід – розкриємо етимологічні якості вищезазначеного поняття, його філософський зміст та теоретико-прикладні ознаки.

Слово „інкорпорація” походить від пізньолатинського „іncorporetio”, що означає „включення до свого складу”, або, якщо взяти глибше, від „іn” – „в” та „соrрus” – „тіло”. Виходячи з цього, інкорпорація має місце тоді, коли є основний об’єкт і до нього включається якийсь інший, додатковий. Не випадково у текстах міжнародних договорів іноді інкорпорація трактується як приєднання однієї держави до іншої на підставі угоди, анексія (11; с. 114).

Філософський аналіз категорії „інкорпорація”, передбачає виокремлення у ній сутності одиничного та загального начала. Так, поняття „інкорпорація” та „інкорпорація банківського законодавства” обумовлені співвідношенням як загальне та одиничне. Відповідно до цього неможливо розглядати сутність інкорпорації банківського законодавства, не охарактеризувавши перед тим явище інкорпорації в його загальному аспекті.

Із тексту нормативних актів виключаються також різного роду оперативні доручення й інші нормативні приписи, тимчасові норми, строк дії яких закінчився, відомості про осіб, що підписали відповідний нормативний акт (11; с. 407).

Отже, за допомогою інкорпорації досягається всебічне та повне викладення нормативно-правового матеріалу, який належить до певного періоду часу або до певної сфери суспільних відносин, що має самостійне значення в процесі функціонування суспільства (9; с. 30).

Щодо інкорпорації банківського законодавства, то вона представляє собою процедуру приведення до певної системи нормативно-правових актів, норми яких регулюють банківську діяльність. Сутнісна одиничність категорії інкорпорації банківського законодавства проявляється у тому, що вона представляє собою систематичну інкорпорацію, тобто здійснюється за предметною ознакою (проведення інкорпорації нормативно-правових актів, норми яких регламентують саме сферу банківської діяльності).

Інші характерні ознаки інкорпорації банківського законодавства фактично збігаються з ознаками інкорпорації, оскільки одиничне розвивається на загальному. Базуючись на останньому, одиничному не властиве суперечити йому, воно може тільки доповнювати. А отже, у процесі проведення інкорпорації банківського законодавства упорядковуються банківські нормативно-правові акти, виключаються застарілі банківські норми, зберігається офіційна сила переробленого внаслідок інкорпорації нормативно-правового акта, норми якого регулюють банківську діяльність.

Розглянемо відмінності інкорпорації від інших форм систематизації законодавства. Інкорпорація відрізняється від консолідації законодавства об’єктом та метою проведення. Тобто при інкорпорації уповноважені особи намагаються згрупувати нормативно-правові акти, норми яких регулюють певні відносини, для досягнення зручності у використанні цих актів на практиці, а при консолідації – за нових економічно-правових обставин об’єднуються норми різних нормативно-правових актів в один акт для новітнього регулювання певних відносин.

Визначимо види інкорпорації. За юридичним значенням інкорпорація поділяється на неофіційну та офіційну.

Неофіційні систематичні збірники формуються окремими відомствами, науковими та навчальними закладами, приватними особами без спеціального доручення і контролю правотворчого органу. Тому неофіційні інкорпоровані збірники не можна розцінювати як джерело законодавства, форму опублікування нормативних актів. На них не можна посилатися у процесі правотворчості та застосування права.

Офіційна інкорпорація припускає затвердження уніфікованих збірників інкорпорованих актів органами, які видали ці акти. За своєю природою, акт офіційної інкорпорації – це спосіб опублікування і переопублікування чинних нормативних положень (7; с. 174-175).

Слід мати на увазі, що викладення змісту нормативно-правових актів при здійсненні офіційної інкорпорації іноді може зазнавати деяких змін, оскільки вона не зводиться до простого відтворення раніше виданих актів, а нормативний матеріал, що об’єднується, підлягає більш-менш складній зовнішній обробці: до тексту акта вносяться наступні офіційні зміни, виключаються статті й пункти, що втратили силу, або мали тимчасове значення, або містять явні суперечності тощо (8; с. 161).

Теорії права відомий і трьохвидовий поділ за вищезазначеним критерієм. Так, В. Нерсесянц зазначає, що потрібно виділити ще й офіціозну (напівофіційну) інкорпорацію, тобто видання збірників законодавства за дорученням правостворюючого органу (органів) спеціально уповноваженими на це органами, причому правостворюючий орган офіційно не затверджує і не схвалює такий збірник, і тому тексти розміщених у ньому актів не набувають офіційного характеру (15; с. 355). На наш погляд, трьохвидовий поділ інкорпорації є більш доцільним, оскільки детальніше розкриває глибину її сутності, проте для інкорпорації саме банківського законодавства він не має принципового значення.

Визначення виду інкорпорації банківського законодавства важливо тим, що при її проведенні стає зрозумілим, який уповноважений суб’єкт її проводить, а отже, несе відповідальність за наслідки її проведення.

Як розглядалося вище, інкорпорація законодавства поділяється на офіційну, офіціозну та неофіційну. У силу своєї одиничної сутності інкорпорація банківського законодавства може поділятися на такі ж види. Постає питання про те, який же вид інкорпорації банківського законодавства краще використати в аспекті майбутніх фінансово-правових систематизаційних процесів.

Нормативно-правове поле постійно функціонує і розвивається. Тому є можливим проведення усіх видів інкорпорації банківського законодавства. Проте одна справа, коли інкорпорація банківського законодавства проводиться без перспективи подальшого проведення консолідації та кодифікації, і зовсім інша – коли така перспектива є.

Перший випадок передбачає проведення будь-якого виду інкорпорації банківського законодавства, другий – у вигляді офіційної інкорпорації банківського законодавства.

Вище було запропоновано здійснити систематизаційний процес банківського законодавства у вигляді реалізації всіх трьох форм, а це означає, що інкорпорація – лише первинний етап такої процедури. З огляду на це, проведення неофіційної інкорпорації банківського законодавства, хоча і може бути здійснений зацікавленими особами, проте не є основним напрямком діяльності для спеціально уповноважених суб’єктів інкорпорації.

На нашу думку, у даному випадку при інкорпорації банківського законодавства варто віддати перевагу офіційній інкорпорації, оскільки її проведення передбачає в подальшому розробку офіційного кодифікаційного акта – Банківського кодексу України.

Результатом проведення будь-якої інкорпорації є інкорпоровані збірники, де нормативно-правові акти розташовуються у хронологічному або алфавітному порядку, за предметною ознакою, з урахуванням юридичної чинності об’єднуваних актів тощо (12; с. 259). Таким чином, наслідком інкорпорації банківського законодавства буде також інкорпораційний збірник. Інкорпорованим збірником пропонується вважати або багатотомне видання нормативно-правових актів на рознімних зошитах, які регулюють банківську діяльність, або електронно-інформаційну систему даних про акти банківського законодавства.

Серед основних принципів формування матеріалів інкорпораційного збірника в юридичній літературі виділяють:

1) зміст збірника складають не тільки чинні закони, а й підзаконні акти;

2) акти тимчасового характеру, які не мають загального значення (про ціни, тарифи тощо) до збірника не включаються;

3) матеріали збірника формуються з опублікованих і неопублікованих в офіційних джерелах актах;

4) видання збірника здійснюється на рознімних зошитах;

5) кожний розділ збірника і збірник у цілому мають хронологічний перелік включених актів, алфавітно-предметний покажчик та інші елементи довідкового апарату (7; с.176).

Зміст інкорпорованого збірника можна характеризувати як досить складну систематизовану сукупність нормативно-правових актів, норми яких регулюють банківську діяльність в Україні. Левову частку таких актів складають фінансові нормативно-правові акти.

Розглянемо проблему визначення обсягу правових актів, які підлягають інкорпорації банківського законодавства. Її розгляд передбачає два аспекти: по-перше, обґрунтуємо, чи входять до інкорпорованого збірника лише нормативно-правові акти, і по-друге, вияснимо, які саме нормативно-правові акти входять до цього збірника.

Відомо, що всі правові акти можна поділити на дві групи: нормативно-правові та індивідуально-правові.

Нормативно-правовий акт містить правові норми, загальні установлення, розраховані, як правило, на довгострокове застосування і які поширюються на невизначене коло суб’єктів.

Нормативний акт, будучи приписом загального значення поширює свою дію не на одне конкретно визначене правовідношення, а на той чи інший вид суспільних відносин. Нормативні акти характеризуються різноманітністю у залежності від виду суспільних відносин, які підлягають врегулюванню, методів дії на ці відносини, органів, які прийняли ці акти, форми актів, їх юридичною силою. Необхідно враховувати увесь нормативний масив у його різноманітності: закони, підзаконні акти, акти міністерств і відомств.

На відміну від нормативно-правових актів, індивідуально-правовий акт адресовано конкретному суб’єкту, застосовується одноразово і не зберігає своєї дії після того, як припинилися конкретно визначені відносини, передбачені актом (12; с. 10-11).

У літературі зустрічається думка, що у систематизаційних процесах потрібно використовувати не лише нормативно-правові акти, а й індивідуально-правові (10; с. 11). Проте для проведення інкорпорації банківського законодавства, думається, що така позиція є не зовсім доцільною.

На наш погляд, під час здійснення інкорпораційної діяльності потрібно опрацьовувати тільки нормативно-правові акти, оскільки, по-перше, тільки вони мають те загальне значення, яке суттєво вплине на розвиток і банківської діяльності, і науки фінансового права; та, по-друге, опрацювання індивідуально-правових актів розпорошить зусилля осіб, які займаються проведенням інкорпорації, а якісних результатів зовсім не принесе.

Отже, до інкорпорованого збірника включаються чинні нормативно-правові акти, які регулюють ті чи інші аспекти банківської діяльності: закони України, акти Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, акти державних органів (наприклад, рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку), а також акти Національного банку України та спільні постанови Національного банку України та Кабінету Міністрів України, інші акти.

У процесі здійснення інкорпорації банківського законодавства немає потреби розподіляти закони, що регулюють банківську діяльність, на дві самостійні групи – групу загальних та групу спеціальних законів. Також не є доцільним виділяти в окрему групу і міжнародно-правові акти.

Крім перелічених вище нормативно-правових актів, у нашій державі існують інші, які так чи інакше мають відношення до банківської діяльності. Саме про такі акти в аспекті інкорпораційних процесів піде мова далі.

Окреме місце при проведенні інкорпорації банківського законодавства займає Конституція України. Фактично вона входить до групи законодавчих нормативно-правових актів, прийнятих Верховною Радою України. Однак її положення в цій групі не є однаковим із законами України, оскільки Конституція є найвищим за юридичною силою, найважливішим у політико-правовій сфері нормативно-правовим актом.

Недооцінка наукової ролі конституційної тематики у банківському праві відображає застарілий, типово радянський підхід до цього питання на практиці: навіщо звертатися до Конституції, коли є закони та підзаконні акти, які розвивають її положення (9; с. 28).

При проведенні інкорпорації банківського законодавства важливо застосувати принцип конституційності, який полягає у забезпеченні підпорядкованості норм банківського законодавства основоположним засадам Конституції України, використанні у регламентації банківських відносин конституційних норм.

Вплив Конституції України на нормативне регулювання банківських відносин досить значний. Досліджуючи це питання, О. Сугоняко, А. Кампо та А. Жуков виділяють такі напрями впливу:

1) конституційні засади банківської правової політики держави;

2) верховенство Конституції України;

3) Конституція України є актом безпосередньої дії;

4) Конституція України є джерелом банківського законодавства;

5) Конституція України є засобом правового обмеження публічної влади у сфері банківської діяльності (19; с. 26-27).

Власне тому норми, які встановлюють загальні конституційні принципи організації банківської діяльності в Україні, повинні стояти на першому місці в групі законодавчих нормативно-правових актів, норми яких регламентують банківську діяльність.

Іншими словами, в процесі побудови змісту інкорпорованого збірника банківського законодавства необхідно забезпечити застосування принципу конституційності. Крім того, інкорпорований збірник повинен розпочинатися витягом з Конституції України, в якому містяться норми, що регулюють банківську діяльність.

Розглянемо питання потреби включення до інкорпорованого збірника локальних актів банків. Як зазначає Ю. Ващенко, локальними актами є акти, які приймаються уповноваженими органами підприємств, установ, організацій відповідно до законодавства, регламентують відносини, які виникають у межах цієї юридичної особи (7; с. 37).

Згідно чинного законодавства банки є статутними установами. Тобто свою діяльність вони повинні здійснювати на підставі затверджених і зареєстрованих у встановленому законодавством порядку статутів. Такі статути, за визначенням О. Орлюк, є локальними актами для банківських установ, які нормативно визначають цілі та предмет діяльності конкретного банку, від яких відхилятися без зміни статуту заборонено. Фактично статут визначає межі спеціальної правоздатності банківської установи як юридичної особи (8; с. 75-76).

Завдяки такій своїй характеристиці, як регламентація діяльності конкретно визначеного банку, статути не можна вносити до інкорпорованих збірників. До останніх відносять акти, які за своєю юридичною силою поширюються на всю територію України (або на її частину) та стосуються всіх банків України (або певної їх кількості). При цьому значення статутів для банків не має потреби звужувати – воно проявляється у закріпленні за цими документами статусу джерела банківського права.

Ця ж причина змушує не вносити до інкорпорованого збірника й інші локальні акти банків – банківські ліцензії, акти, що встановлюють правила обслуговування клієнтів, положення про окремі служби всередині самої банківської установи (про юридичну службу, про відділ кредитування, про ревізійну комісію, відділ внутрішнього аудиту тощо), а також нормативні акти, які визначають правовий статус філій та представництв банківських установ, межі їхньої компетенції та питання взаємовідносин між самим банком та відокремленим підрозділом (9; с. 40).

Якщо локальні акти банків регламентують діяльність конкретного банку, і тому не можуть бути включені до інкорпорованого збірника, то окремі, специфічні, банківські акти не включаються в силу свого загально засадного характеру. Серед таких актів – рішення та висновки Конституційного суду України.

На нашу думку, не потрібно применшувати роль актів Конституційного суду України. У силу свого впливу, який вони здійснюють на всі фінансові, у тому числі банківські відносини, змінюються і наукові погляди на їх природу.

Під час дискусії, зазначає Р.Гаврилюк, усе частіше пропонується законодавчо закріпити нормативний характер рішень Конституційного Суду України, як це має місце, наприклад, у деяких країнах Заходу. До речі, саме таким шляхом пішли і частина пострадянських держав – Азербайджан, Вірменія, Республіка Білорусь, Казахстан, Литва (1; с. 41-42). На підтвердження такої пропозиції, Е. Дмитренко пише, що особлива юридична сила рішень органів конституційної юрисдикції відрізняє їх від актів судів загальної юрисдикції та інших судових органів і водночас зближує з актами законодавства, оскільки рішенням цих органів з конкретних справ надається характер юридичного прецеденту (6; с. 133).

Згідно Закону України „Про Конституційний Суд України” (11) Конституційний Суд України приймає рішення і дає висновки у справах щодо:

1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість;

3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення президента України з поста у порядку імпічменту;

4) офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Власне вплив на банківські відносини Конституційний Суд України реалізовує, виконуючи перше та четверте із перелічених повноважень. Рішення Конституційного Суду України по таких справах не має підстав відносити до новостворених нормативних документів, що займуть певне місце серед підзаконних актів. Адже специфіка нормативних приписів рішень Конституційного Суду України полягає в тому, що такі приписи не створюють нових різновидів фінансово-правового регулювання, а дають тлумачення існуючих фінансово-правових норм (8; с. 132), у тому числі і банківських. Іншими словами, пише Т. Латковська, основне завдання органу конституційної юрисдикції – не створення правових норм, а розкриття їх реального змісту, не зміна конституційних приписів, а їх тлумачення (9; с. 74).

Підсумовуючи, зазначимо, що прийняті рішення не є правостворюючими актами, в їх складі немає нових банківських юридичних норм; ці акти характеризуються як інтерпретаційні, тобто вони пояснюють існуючі норми та обумовлюють їх правильне застосування. Беручи це до уваги, рішення Конституційного суду України не повинні входити до інкорпорованого збірника. Однак акти Конституційного Суду України необхідно враховувати при проведенні подальших етапів систематизації банківського законодавства, оскільки вони все ж таки є джерелами банківського права.

Неоднозначним є погляд на інше джерело банківського права – судову практику. Її важко назвати джерелом права у його традиційному розумінні. З іншого боку, судова практика не зосереджується тільки на безпосередньому застосуванні норм; до її змісту входять також узагальнення висновків правозастосовної діяльності всіх ланок судової системи та офіційне нормативне тлумачення права. На думку Е.Дмитренко, судова практика, яка закріплюється в окремих рішеннях з фінансових (у тому числі, банківських) питань, на відміну від керівних роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, не має обов’язкового значення, але вона є необхідною:

а) для з’ясування змісту фінансового законодавства та його правильного застосування;

б) для врахування у процесі вдосконалення чинного законодавства і видання нормативно-правових актів (6; с. 132).

Розглядаючи судову практику на предмет можливого включення до інкорпорованого збірника, можна з упевненістю сказати, що в такому включенні немає потреби, оскільки подібні акти, реалізовуючи норми права, не створюють нові, і крім цього можуть бути актами інтерпретаційного характеру, подібно до актів Конституційного Суду України.

Окремого розгляду потребує питання можливості внесення до інкорпорованого збірника актів Верховного Суду України.

Теорія фінансового права обґрунтовує, що при розв’язанні спорів за участю суб’єктів фінансових правовідносин судовими органами різних інстанцій не тільки здійснюється контроль за правильністю застосування фінансового законодавства, а й узагальнюється відповідна практика розв’язання таких спорів. Вивчення цієї практики дає можливість Верховному Суду України давати керівні роз’яснення щодо застосування фінансового законодавства. Значення таких керівних роз’яснень полягає в тому, що вони:

а) містять багато положень, вироблених судовою практикою, які впливають на процес створення нових норм і удосконалення чинного законодавства, оскільки вони у подальшому сприймаються законодавцем і формулюються у вигляді норм права;

б) свідчать про ефективність законодавства, відповідність (невідповідність) окремих норм новим потребам життя;

в) конкретизують норми права, виражені в абстрактній формі, наближують їх до конкретних ситуацій;

г) містять тлумачення норм права, орієнтують судову практику на правильне застосування чинного законодавства (6; с.130-131).

Керівні роз’яснення Пленуму Верховного Суду України мають обов’язковий характер. Але такий характер не є загальним для всіх суб’єктів банківських відносин, а лише для учасників судочинства. З іншого боку, для суб’єкта банківських відносин права, які реалізуються у процесі судового розгляду конкретної справи, є лише складовою частиною усіх прав зазначеного суб’єкта. Тобто, коли суб’єкт банківських відносин не виступає учасником судового розгляду, дія актів Верховного Суду України на нього не поширюється.

Із вищезазначеного випливає, що акти Верховного Суду України не можуть бути включені до інкорпорованого збірника банківського законодавства в силу наступних причин:

1) акти носять, в основному, інтерпретаційний (пояснювальний) характер;

2) положення з актів хоча і мають загальний характер та розраховані на багаторазове застосування, не є нормами права, оскільки прийняті невідповідним суб’єктом правотворчості;

3) акти дещо покращують регулювання розгляду судової справи. Але таке регулювання носить одиничний та додатковий характер.

Одиничний характер проявляється у тому, що покращення регулювання відносин спостерігається тільки у сфері судочинства, а додатковий – у тому, що основне регулювання здійснюється законодавчими нормами.

Визначивши, які нормативно-правові акти входять до змісту інкорпорованого збірника банківського законодавства, можна стверджувати, що структура цього інкорпорованого збірника складається з двох частин. У першій частині збірника будуть зібрані закони України і міжнародні акти, а у другій – підзаконні нормативно-правові акти України. Інкорпорований збірник із такою структурою стане підґрунтям для проведення консолідації банківського законодавства.

Консолідація є складнішою формою систематизації законодавства, ніж інкорпорація. Її роль у систематизаційних процесах незаперечна. Як свідчить практика, вона виступає як вища форма систематизації у тих галузях, де немає потреби прийняття кодексів, і як обов’язкова передумова прийняття кодексів там, де у цьому є потреба. Таке виділення вимагає глибшого усвідомлення ролі правового інституту у правовій системі, способи його формалізації у законодавстві і нагальним завданням є дослідження цього явища, що відкриє перспективи розробки теоретичних і методологічних проблем систематизації законодавства, сприятиме усвідомленню здійсненню правової реформи (11; с. 21). Рятуючи законодавство від надмірної роздробленості, консолідація тим самим сприяє об’єднанню поточної правотворчості у спорідненні (однотипні) групи і формуванню на цій основі єдиних, уніфікованих положень (7; с. 177).

Проте науковий погляд, в основі якого лежить твердження, що консолідація є завершальним етапом у процесах систематизації, у певних галузях та підгалузях права, не повною мірою відображає сутність і мету консолідації як такої. Ми цілком погоджуємося з тими ученими, які підкреслюють значення консолідації, як проміжної форми систематизації законодавства. Так, ще на початку ХІХ століття відомий державний діяч та юрист Михайло Сперанський вважав консолідацію проміжним, передуючим етапом кодифікації законодавства. За його баченням цієї проблеми, без консолідації неможливий процес кодифікації нормативного матеріалу. Вчений надає їй особливого звучання як безумовній логічній складовій цього процесу упорядкування (122; с. 138.). У кінці того ж століття відомий німецький юрист К. Бергбом писав, що кодифікація законодавства базується на консолідації, що є принципом здорового глузду в праві (6; с. 191). Тому починаючи з ХVІІІ століття в Україні починає використовуватися консолідаційна практика. Серед консолідаційних актів можна назвати „Процес короткий наказний, виданий при резиденції гетьманській” (1734), „Екстракт малоросійських прав” (1767), консолідаційні акти на теренах Закарпаття, яке входило до Чехословацької республіки. Щодо сучасних консолідованих актів, то як приклад, можна навести Консолідований акт про рівну оплату праці чоловіків і жінок.

У даній роботі консолідація розглядається в аспекті перспективи розробки та прийняття Банківського кодексу України, а для проведення кодифікації потрібно, перш за все, значну кількість банківських нормативно-правових актів об’єднати у певну групу, тобто консолідувати, а вже потім проводити кодифікацію вітчизняного банківського законодавства. Таке вагоме значення консолідації не знімає з неї ряду проблем внутрішнього онтологічного тлумачення, без дослідження яких неможливе повне розкриття процедури консолідації законодавства.

Аналіз консолідації законодавства необхідно здійснити поетапно. Спочатку розглянемо категорії „консолідація” та „консолідація банківського законодавства” на основі філософського методу переходу від загального до одиничного. Такий метод був застосований при розгляді поняття інкорпорації. А оскільки як інкорпорація, так і консолідація спільні в тому, що дві є формами систематизації, то варто застосувати такий підхід при розгляді категорій „консолідація” та „консолідація банківського законодавства”. Після чого, знаючи загальні риси консолідації, визначимо специфічні фінансові риси консолідації банківського законодавства в аспекті її одиничного начала.

У процесі дослідження категорії консолідації перед нами постає низка проблемних аспектів, таких як приналежність, етимологічні характеристики, поняттєві ознаки консолідації. Розглянемо їх.

Питання приналежності консолідації виникає у зв’язку з неоднозначною позицією вчених на внутрішнє призначення консолідації. У науковій літературі існують як погляди, про те, що консолідація є формою систематизації законодавства, так і погляди, – що консолідація такою формою не виступає.

Ракурсним на цю проблему є погляд С. Алєксєєва, який пише, що консолідація хоча і є зведенням до одного і того ж акту різних нормативних приписів з одного і того ж питання, однак за своєю сутністю представляє собою не більше чим особливий вид, спосіб зовнішньої обробки законодавчих матеріалів. Далі вчений зазначає, що при консолідації поряд із об’єднанням норм проводяться виключення будь-якого роду нормативних положень, які не тільки формально, але й фактично втратили своє значення; які мають тимчасовий характер, а отже, застосовуються всі характерні для інкорпорації прийоми зовнішньої обробки законодавчих матеріалів (3; с. 70).

Саме слово „консолідація” походить від латинських слів „соn (сum)” – „разом” та „solidо” – „об’єдную, зрощую” (пізньолатинське „соnsolidаtіо” – об’єднання, згуртування”). Виходячи з такого етимологічного аналізу поняття консолідації, І. Котюк та О. Котюк зазначають, що поняття „консолідація правових актів” означає об’єднання та таку зовнішню обробку останніх, яка полягає у розташуванні їх у певному порядку – хронологічному, за галузями права, окремими питаннями тощо. Наслідком цієї роботи є збірники правових актів з відповідних галузей права, конкретних питань тощо. Причому така робота може мати як офіційний, так і неофіційний характер (11; с. 114).

Звернемося до проблеми термінологічної визначеності категорії консолідації законодавства. У літературі зустрічаються погляди, коли категорію консолідації розглядають під іншим терміном, залишаючи при цьому внутрішнє змістове значення консолідації. Так, зокрема, Н. Пронюк, досліджуючи систематизацію українського законодавства в умовах ринкових перетворень, називає консолідацію інституціалізацією (11; с. 21). Не можемо погодитися з тим, що такий підхід є доцільним. Згідно вище розглянутих методологічних правил етимологічного аналізу будь-яких понять, недоцільно без достатніх підстав різним термінам надавати одного й того ж значення, терміну треба надавати того смислу, який йому надається у загальнонауковому значенні. А оскільки більшість науковців при дослідженні систематизаційних процесів у теоретичному та прикладному аспектах під другою формою систематизації законодавства звертаються до терміну „консолідація”, то варто використовувати саме цей термін, а не будь-який інший.

Розглянемо ще один момент термінологічного аналізу категорії „консолідація”, який, однак, є вужчого характеру і стосується консолідації банківського законодавства.

Перейдемо до теоретичної характеристики консолідації законодавства та, у першу чергу, з’ясуємо її поняттєві аспекти.

Згідно визначення С. Станік, консолідація – це об’єднання в єдиний нормативно-правовий акт декількох актів, які регламентують діяльність в одній сфері суспільних відносин, без втручання в їхній зміст (15; с. 36-37). Думку продовжує М. Кравчук, який визначає консолідацію як поєднання багатьох нормативно-правових актів з одного питання різних епох і зведення їх в один акт, а також пристосування їх до нових економічних і політичних відносин (13; с. 159).

У процесі консолідації досягається значне спрощення та покращення форми правового регулювання. Завдяки їй полегшується пошук та розуміння діючих по даному питанню правових норм, позбавлення законодавства від застарілих норм (2; с. 40). Її цілями є усунення множинності нормативних актів, їх уніфікація, створення у структурі законодавства великих блоків нормативного матеріалу як вихідної бази для проведення кодифікаційної роботи (1; с. 76).

Таким чином, можна запропонувати таке визначення консолідації банківського законодавства.

Консолідація банківського законодавства – це проміжна форма систематизації банківського законодавства, яка проводиться з метою об’єднання норм інкорпорованих збірників та внесення деяких уточнень до таких норм шляхом утворення консолідованого акта.

Мета проведення консолідації банківського законодавства – упорядкування банківських норм, виявлення н