Скачать

Діяльність органів державної влади щодо ініціювання та запровадження антикризових програм

Національна академія державного управління при Президентові України

Магістерська робота на здобуття кваліфікації магістра державного управління

Діяльність органів державної влади щодо ініціювання та запровадження антикризових програм

Спеціальність 8.150000 - “Державне управління”

Владіміров Тимур Олександрович

Науковий керівник – Івакін Е.О.

КИЇВ – 2010


ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1.

1.1 Історичний погляд на діяльність органів державної влади в Україні. Зарубіжний досвід державного управління

1.2 Конституційна реформа – основна антикризова програма для подолання владної кризи в органах державної влади

1.3 Публічність влади – залог вдалого ініціювання та запровадження антикризових програм. Зарубіжний досвід громадського контролю: уроки для України

РОЗДІЛ 2.

2.1 Політична криза. Аналіз виконання антикризових програм партіями та блоками в ході законотворчої діяльності

2.2 Економічна криза. Аналіз останніх антикризових заходів державної влади

2.3 Ініціювання у сфері розроблення, прийняття та впровадження рішень органів державної влади

2.4 Інформаційно-аналітичне забезпечення ініціювання та запровадження антикризових програм органів державної влади

РОЗДІЛ 3.

3.1 Розв'язання проблем зовнішньоекономічної політики України в умовах світової економічної кризи

3.2 Антикризова програма та антикризове управління державою

3.3 Реформування органів державної влади

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ


ВСТУП

Сучасний етап розвитку України характеризується необхідністю завершенням реформування органів державної влади та подоланням наслідків світової економічної кризи. Однак економічному розвитку в цілому притаманна періодичність криз, поява яких сигналізує про необхідність здійснення інновацій. Негативні явища та тенденції, які супроводжують проведення реформ та антикризових програм, загострюють проблеми платоспроможності підприємств та громадян й актуалізують питання про передумови масового банкрутства вітчизняних підприємств, банків та аграрного сектору економіці.

Актуальність теми. Стратегічна мета діяльності органів державної влади в Україні полягає в розбудові суверенної і незалежної, демократичної, соціальної правової держави. Але цей процес супроводжується, на жаль з самого початку незалежності, такими негативними явищами, як політичні та економічні кризи, розлад в суспільстві, спад економіки та виробництва тощо. Аналізуючи причини цих бід, більшість населення, вихована на досить виразних стереотипах порядку, доходять висновку про неминуче зростання хаосу і активно протиставляють цьому свої погляди, знання про те, що я як треба робити: скинути уряд, змінити політичний устрій, прийняти нову Конституцію або новий пакет податкових законів, підписати указ, здійснити реформу – такі рішення проблем соціального життя досить часто пропонуються з вуст політичних лідерів, телекоментаторів або зі сторінок преси. Насправді розвиток суспільства та будь-які зміни в ньому є досить складним процесом самоорганізації суспільства та обов'язкового впровадження законів та програм органами державної влади.

Завойоване демократичне суспільство є не просто ареною, на якій окремі люди простують до своїх власних цілей. Демократичні держави процвітають, коли ними піклуються громадяни, готові використовувати свою важко здобуту свободу для активної участі свого суспільства, додаючи свій голос у громадських дебатах, обираючи та контролюючи діяльність народних представників, які обов'язково повинні бути підзвітні за свої дії, і приймаючи засади толерантності і компромісу в громадському житті. Громадяни демократичної держави користуються правом особистої свободи, але вони також повинні поділяти з органами державної влади відповідальність за майбутнє України, яке надалі забезпечуватиме законодавчі цінності свободи і самоврядування.

Слід зазначити, що застосування комплексу заходів органів державної влади спрямованих на ініціювання та запровадження антикризових програм, які відображають вплив процесів та управлінських рішень на формування, розвиток і нейтралізацію кризи в економіці та політиці не знайшло належного відображення в наукових дослідженнях Таким чином, розробки в цій галузі є новими, а тому мають теоретичне і практичне значення.

Широке коло питань, пов'язаних із концептуальною основою подолання кризових явищ в економіці, антикризових програмах та програмах розвитку, а також ініціювання та запровадження державних програм органами державної влади висвітлене в працях багатьох вчених: Бурковський І.О., Валевський О.Л., Гальчинський А.В., Гаиан Т.В., Кочуев В.А., Колонтай В.А., Ключевський В.Й., Князев В.М., Лагунова М.М., Усаченко Л.М., Мартиненко В.Ф., Мечніков Г., Шевцов А., Роспутенко І.В., Садовенко В.С., Сороко В.М., Телешун С.О., Рейтеровіч І.В., Чмига В.О., Клименко Н.Г., Чуб О.П. та ін. Проте комплексний підхід до вирішення проблеми діяльності органів державної влади щодо ініціювання та запровадження антикризових програм на сьогодні досліджений недостатньо. Це вимагає подальшого вивчення діяльності органів державної влади з метою встановлення закономірностей їх розвитку, реорганізації та вдосконалення в інтересах раціонального використання в практичній діяльності і наукового обґрунтування розвитку й шляхів подолання політичних або економічних криз. До того ж існує історичне значення проблеми подолання кризових явищ в Україні з моменту отримання незалежності та необхідність вивчення цих явищ у їх послідовному часовому розвитку, вияву зв'язку з минулими, сучасними та майбутніми заходами діяльності органів державної влади. Вищезазначене зумовило вибір теми та архітектоніку магістерської роботи, яка є логічним та необхідним кроком в процесі діяльності органів державної влади щодо ініціювання та запровадження антикризових програм.

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є обґрунтування концептуальних положень та методологічних рекомендацій щодо подолання та запобігання кризовим явищам в політиці та економіці України шляхом ініціювання та запровадження антикризових програм. Зрозуміло, що відповідальність за це будуть нести органи державної влади. Для досягнення цієї мети в роботі необхідно було вирішити наступні задачі:

- узагальнити теоретичні аспекти організаційно-економічної та політичної сутності здійснення заходів щодо запобігання кризі шляхом історичного погляду на діяльність органів державної влади в Україні та вивчення зарубіжного досвіду державного управління;

- обґрунтувати необхідність застосування реформ, методів і засобів здійснення заходів щодо подолання і запобігання кризі, з'ясувати особливості кризових явищ;

- дослідити, що публічність влади - це залог вдалого ініціювання та запровадження антикризових програм;

- держава – не месія, здатний нагодувати юрбу голодних трьома хлібами, спроби збільшити рівень соціальних виплат призводять до того, що догоджаючи незаможнім, влада робить це за рахунок росту цін і тарифів, у таких умовах соціальний розкол в суспільстві буде загрозливо заглиблюватися, тому постає необхідність визначити умови та особливості проведення заходів, спрямованих на запобігання кризовим явищам;

- проаналізувати антикризові програми та заходи, необхідні для подолання політичної та економічної криз;

- опрацювати рекомендації щодо створення і функціонування інформаційно-аналітичного забезпечення ініціювання та запровадження державних програм в кожному органу державної влади;

- знайти заходи для розв'язання проблеми зовнішньоекономічної політики України в умовах світової економічної кризи;

- удосконалити способи та визначити сприятливі економічні та політичні умови проведення антикризових заходів (антикризова програма, антикризове управління та реформування органів державної влади).

Об'єкт дослідження – кризові явища в політичному та економічному житті України та антикризові програми для їх подолання.

Предмет дослідження – діяльність органів державної влади щодо ініціювання та запровадження антикризових програм.

Методи дослідження. Методологічною основою магістерського дослідження є діалектичний метод пізнання економічних та політичних явищ, основні положення економічної теорії, наукові розробки українських і зарубіжних вчених з питань державного реформування, законодавчі та нормативно-правові акти з питань реформування органів державної влади та антикризові програми. У процесі магістерського дослідження використовувалися такі методи: абстрактно-логічний (теоретичні узагальнення та формування висновків), монографічний, історичний (вивчення кризових явищ у їх послідовному часовому розвитку), критично-діалектичний (орієнтування на критичний аналіз системи державного управління та вияв суперечностей як джерела її саморуху), розрахунково-конструктивний та порівняння (аналіз сучасного стану економічного та політичного розвитку України, органів державної влади і місцевого самоврядування), метод емпіричного соціального дослідження (визначення економічних та політичних суперечностей при проведенні антикризових заходів), соціологічні (опитування співробітників, одногрупників, знайомих щодо діяльності органів державної влади в кризовому стані економіці) тощо.

Інформаційною базою магістерського дослідження були відповідні Закони України, Укази Президента України, офіційні матеріали Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Державного комітету статистики України, дані Міжнародного центру перспективних досліджень, оперативна інформація Головного управління державної служби України, монографічні дослідження, преса, офіційні сайти мережі Інтернет та фахові видання.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що на основі вдосконалення методики діагностики кризового стану економіки та політичного життя України проведено дослідження економічних та політичних суперечностей подолання кризових явищ уперше визначена теоретична програма поетапного визначення та виведення України із кризи; уперше визначені економічна суть і зміст запобігання кризовим явищам в економіці та політичному житті країни, основні засоби подолання криз та необхідність відповідальності вищого керівного складу органів державної влади за політичні та економічні заходи і програми, які запроваджують політичні сили; уперше розроблено методичні підходи до формування антикризових програм; удосконалена діагностика кризових явищ; дістало подальший розвиток положення про реформу органів державної влади як умову та спосіб подолання кризових явищ в політичної та економічної галузі життя України, необхідність державного регулювання, яке спрямовано на створення сприятливих економічних умов розвитку держави.

Практичне значення отриманих результатів. Основні положення та пропозиції розроблені за результатами магістерського дослідження, доведені магістрантом до рівня методичних розробок і практичних рекомендацій. які можуть бути широко й ефективно використані в органах державної влади щодо ініціювання та запровадження антикризових програм , а також при вивченні дисциплін у вищих та середніх навчальних закладах економічного та управлінського профілю.

Розробки магістранта, які стосуються програми поетапного визначення та виведення України із кризи, а також їх практичне застосування допоможуть органам державної влади вирішити проблему корупції, збільшити повагу суспільства до законів, збільшити ефективність роботи уряду й подолати економічну та політичну кризи та вивести економіку України на новий європейський рівень.

Особистий внесок слухача. Магістрант самостійно сформулював й обґрунтував наукові положення, висновки та пропозиції діяльності органів державної влади щодо ініціювання та запровадження антикризових програм. У магістерському дослідженні науково обґрунтовані власні ідеї та підходи. які були викладені магістрантом в творчих роботах та аналітичних записках, зроблених під час навчання в Національної академії державного управління при президентові України. Внесок магістранта був не повний, якщо б йому не допомогли науковий керівник Івакін Едуард Олександрович та викладачі кафедри державного управління і менеджменту Національної академії державного управління при Президентові України.


РОЗДІЛ 1.

1.1 Історичний погляд на діяльність державних органів в Україні.Зарубіжний досвід державного управління

З моменту проголошення незалежності в Україні виникла очевидна невідповідність між потребами соціально-економічного розвитку країни в процесі запровадження механізмів соціально-ринкового господарства, державної розбудови на основі застосування принципів поділу влади, децентралізації і самоврядування з одного боку, та існуючою системою "всевладдя Рад" – з другого. Ця невідповідність набула характеру хронічного політичного протистояння між всіма суб'єктами політичного процесу. Отже, весь цей період в українському суспільстві відбувалася боротьба ідей, політичних поглядів, позицій кланів і особистостей, боротьба між владою, уособленою Президентом України і опозиційними силами, між гилками виконавчої, законодавчої та судової влади, центральної виконавчої влади та її регіональними представниками (назви фракцій, політичних партій та прізвища лідерів я не вказую навмисно аби хтось з їх прихильників не вважав себе забутим або ображеним).

По суті, всі ці роки український народ знаходився в стресовому стані, очікуючи перемоги правди, чесності, свободи, сподіваючись на наближення до справжнього громадянського суспільства (громадянський – прикметник від громадянин. Громадянин – особа, що належить до постійного населення якої-небудь держави, користується її правами і виконує обов'язки, встановлені законами цієї держави (18 с.199)). Проте раз за разом отримував невиконані обіцянки та зазнавав духовні і матеріальні збитки.

Починаючи від 1990 року й по теперішній час всі учасники політичного протиборства з самого початку діяли за класичним рецептом – "владу не віддають, владу беруть!". Від того всю історію сучасної української державності можна вважати історією боротьби за владу, точніше – за головні державні посади – Президента, голови Верховної ради, Прем'єр-міністра, генерального прокурора, міністрів. На цьому фоні всі інші колізії, наприклад, щодо демократизації влади, її децентралізації, або судової, бюджетної та податкової реформ, сприймалися і сприймаються суспільством як другорядні, розв'язання яких залежало й виписувалося з повноважень віщої влади, тобто, були похідними від неї.

В свій час, в стартовий рік свого другого президентства Л.Д. Кучма наголосів, що відтепер в Україні починається нова ера демократичного процесу і країна переходить від стратегії виживання до стратегії розвитку(55 с.2-7). Його прогнозам не судилося бути виправданим. Саме в цей період в суспільстві загострився цілий комплекс проблем, названий політичною кризою. Ось він:

1. Верховна Рада (скандали, бійки, образи, боротьба за крісла);

2. Президент і парламент – протистояння. Президент і Уряд – перманентні кризи;

3. Президент і суспільство – "Україна без Кучми!", "Повстань Україно!";

4. Епопея з Генеральними прокурорами;

5. Ющенко, Мороз, Симоненко, Тимошенко, Янукович;

6. Резонансні вбивства політиків, бізнесменів, журналістів;

7. Плівки майора Мельніченко;

8. Україна і ЄС, СНД, ЄЕП, НАТО – дуалізм і непослідовність;

9. Міжнародні скандали – продаж зброї у Македонію, Китай, Грузію, "кольчужний скандал", знешкодження ізраїльського літака, Склинівська, Новобогданівська і регулярні шахтарські трагедії;

10.Україна – Росія (нафта, газ, взаємні обвинувачення) тощо.

Накопичення та загострення всіх цих проблем призвело до того, що вони. певною мірою, стали передвісниками подій грудня 2004 року, які увійшли в нашу історію під назвою "помаранчева революція".

На думку багатьох науковців (14; 17; 20; 21; 27; 30; 31; 32; 34; 37; 50; 52; 53; 54; 58; 59) починаючи з грудня 2004 року Україна кардинально змінилася. Ознаками цього вважається демократично обраний Президент України, початок проведення політичної реформи, відкриті і чесні вибори в парламент в березні 2006 року, налагодження певного діалогу між різними політичними силами країни, спроби вийти на цивілізовані форми співпраці інститутів Президента, Верховної Ради і Кабінету Міністрів України. Можна продовжити цей перелік і вписати ще немало демократичних досягнень, але звертаючись до вищевикладеного списку проблем кожен з нас без зайвих зусиль може побачити, що більшість перерахованого в ньому залишається актуальним і зараз, а деякі й набули значно гострішого суспільно-політичного значення. Отже, навряд чи варто в теперішній ситуації похвалятися якими окремими, з точки зору діяльності органів державної влади щодо ініціювання та запровадження антикризових (та й любих взагалі) програм, локальними успіхами, бо рішучого перелому , той самої духовної революції (Вірю! Знаємо! Можемо!) і задекларованого стрибку у світ свободи від минулого, так поки не відбулося.

Очевидно, в своєму намаганні якомога швидше відхреститися від свого соціалістично-тоталітарного минулого і статусу республіки у складі колишнього СРСР та проголосити себе відкритим демократичним суспільством західного зразка, наші політичні еліти, органі державної влади та й ми разом з ними дещо помилилися.

На цей час Москва втратила важелі реального впливу на еліти колишнього СРСР, оскільки російські пріоритети є важкозрозумілими для самих росіян. Європейський Союз цілеспрямовано консолідує потенціал Старої Європи, використовуючи імпульс державотворення колишніх сателітів Кремля. Азійський світ зберігає традиційні етноконфесійні орієнтації, гуртується та займає позиції Китаю, Японії та Саудівської Аравії.

Ключовою характеристикою російської економічної системи залишається її орієнтація на використання сприятливої експортної кон'юнктури для сировинних галузей. Головною пересторогою на шляху російської економіки до постіндустріального світу є вкрай незначні внутрішні інвестиції в наукоємкі сектори національної економіки.

Значна частина експортного виторгу у 2007 році (близько 45 з 304 млрд. доларів) "осіла" у Стабілізаційному фонді (34, с.34). Майже 60% реалізованих в Росії науково-дослідних розробок фінансувалися державою (в країнах ЄС – менше 30%). Суттєвим є відставання Росії за кількістю наукових публікацій на душу населення (2-3 рази менше ніж у Польщі, Індії, Бразилії та Південній Кореї, у 6 разів менше ніж в Німеччині та Іспанії). Після розпаду Радянського Союзу катастрофічно впала кількість запатентованих росіянами винаходів та відкриттів. Наразі кількість патентів на душу населення в Іспанії приблизно у 10 разів більша ніж в Росії, в Південній Кореї – в 60 разів, в Німеччині – в 100 разів (34, с.37).

Вище політичне керівництво Російської Федерації останнім часом дуже обережно становиться до залучення іноземних інвесторів в розробку нових родовищ вуглеводів, до того ж з огляду на логіку російської економіки ми бачимо:

- 1999-2001 рр. основним завданням Путіна було виведення країни з фінансової кризи – було збалансовано грошову політику, припинилися неплатежі;

- у 2001-2003 рр. було здійснено структурні реформи (використовуючи високі світові цини на нафту); знижено ПДВ, зменшена кількість податків, впроваджено 13%-ний податок на доходи фізичних осіб, в цілому податкове навантаження зменшилося на 5-5,5%;

- 2003-2004 роки Путін присвятив урегулюванню відносин з великим бізнесом;

- 2005-2007 роки характеризувалися посиленням ролі держави в економіці й спробам зробити бізнес соціально відповідальним.

Всі ці роки економічне зростання було пов'язане майже виключно з високими світовими цінами на нафту. Тоді як в галузях реального сектора темпи зростання є суттєво нижчими. За даними експертів, в 2007 році обробна промисловість Російської Федерації виросла на 5,8 %, а в 2008 році темпи зростання склали 1,4%. Не випадково, що за цих умов з кожним роком зростає частка збиткових підприємств. 38,5% російської промисловості закінчило 2004 рік зі збитками, більше 50% всіх промислових підприємств оцінювались експертами як нерентабельні (48).

"Доходов будет менше чем расходов, тесть бюджет в этом году будет дефицитным. Дефицит будет покрываться за счет наших собственных возможностей: роботы на внутреннему рынке, зимствованей из Резервного фонда. В нем у нас сегодня 4,8 трлн. рублей...", - зявил Путин во вступительном слове на совещании по економическим вопросам 17 февраля 2009 года. При этом премьер подчеркнул, что правительство не намерено отказываться от реализации важнейших социальных и инвестиционных программ.

"Считаю, что такая "экономия" не поможет преодолеть экономический спад, а, наоборот, только усугубит его. Поэтому бюджетный дефіцит не должен превишать уровня, который специалисты Минфина и Центрального банка страны считают безопасным для нашей экономики", - сказал глава правительства (19).

Головну загрозу економічної системи Російської Федерації складає старіння основних фондів, недостатні інвестиції в розвиток реального сектору економіки. Закріплення "сировинного" статусу держави може поставити її під остаточний контроль транснаціональних корпорації. Це вимагає від органів державної влади прийняття радикальних рішень щодо подальшої трансформації економіки.

Наразі енергетичний тиск залишається ключовим елементом російської зовнішньої політики на пострадянському просторі. "Енергетична стратегія Російської Федерації до 2020 року" відкрито визначає енергоносії як "інструмент проведення внутрішньої і зовнішньої політики з метою закріплення присутності на внутрішніх енергетичних ринках закордонних держав, сумісне володіння мережею збуту енергоносіїв в цих країнах"(20, с. 7-8).

Таким чином, за умови реалізації Україною своей енергетичної політики, Росія, за збереженням геополітичного статус-кво, втратить в перспективі реальні економічні важелі впливу на ситуацію в Україні.

Країни Південно-Східної Азії досягли в 2007 році рекордних показників позитивного торгівельного балансу – 293 млрд. доларів. з 2004 року на 16 % виріс об'єм золотовалютних резервів країн регіону. Лідерами економічного зростання залишаються Індія, Китай та Пакистан - більше 8 % у 2007 році Темпи зростання ВВП так званих "Азійських економічних драконів" сягають близько 7 %. Продовжується глобальна експансія азійського капіталу. В 2008 році на 7 країн Азійсько-тихоокеанського регіону (Китай, Японія, Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Малайзія й Тайвань) припало 57 % світового експорту товарів і послуг (28).

Для України досвід китайських реформ залишається однією з реальних стратегічних альтернатив економічної трансформації. Особливо це стосується забезпечення соціальних гарантій населенню, ролі та міста держави у здійсненні ринкових реформ.

Необхідно відзначити, що зростання китайської економіки є тривалим, стабільним процесом. Темпи економічного зростання Китаю на період з 1979 року (початок підрахунків експертами Організації економічного співробітництва і розвитку) по 2003 рік склали 9,4 % щорічно. В 2005 році зростання ВВП Китаю склав близько 9 % (34, с.37). Ці дані свідчать про те, що розвиток господарського комплексу Китаю фактично не залежить від змін у світовий економічній кон'юнктурі та навіть від краху світової соціалістичної системи.

За збереження існуючої динаміки, експерти МВФ переконані, що в найближчі 20 років Китай пережене США й займе місце найбільшої економічної держави у світі. Приоритетним напрямом трансформації Китаю залишається нарощування об'ємів експорту, розширення зони зовнішньої торгівлі (не випадково, що дефіцит торгівельного балансу США по відношенню до Китаю постійно зростає (120 млрд. доларів у 2003 році, 162 млрд. доларів у 2004 році, 186 млрд. доларів у 2005 році, 201 млрд. доларів у 2006 році)) (61).

Феномен китайського економічного зростання ґрунтується на таких чинниках: низький курс національної валюти юаня; використання переваг членства у Всемірної торгової організації; дешева та кваліфікована робоча сила; нехтування вимогами забезпечення екологічних норм виробництва; підтримка китайських компаній з боку держави (пільгові кредити, пряме бюджетне фінансування).

Посилення євроінтеграційних процесів, як кількісно (вступ нових країн), так і якісно (інституціональне оформлення конфедерації націй) робить Європейський Союз одним з ключових геоекономічних та геополітичних акторів ХХІ століття.

Наразі Європейський Союз – найбільший світовий торгівельний центр, який здійснює близько 25 % світової торгівлі. В цілому він підтримує дипломатичні відносини більш ніж з 130 країнами світу. Він бере участь у роботі Організації економічного співтовариства і розвитку й має статус спостерігача в ООН. Європейський Союз приймає участь у щорічних зустрічах на вищому рівні групи най розвинених країн світу "Великої Сімки" – в особі чотирьох своїх найбільших членів – Франції, Німеччини, Великобританії й Італії, а також в особі голови Європейської Комісії, який безпосередньо представляє Союз.

Європейський інтегральний проект реалізує три взаємопов'язані цілі:

1. Створення конфедерації (максимально можливого об'єднання) європейських націй в історичних кордонах імперії Карла Великого.

2. Захист європейської соціокультурної ідентичності в умовах глобалізації.

3. Формування геоекономічного центру навколо Німеччини та Франції як єдино можлива пересторога домінуванню США.

Головним геоекономічним здобутком Європейського Союзу як самостійного актора міжнародного ринку товарів і послуг є впровадження 18 грудня 2001 року єдиної європейської валюти – "євро". Країна, валюта якої має міжнародний статус, тобто в значних обсягах зосереджена в руках іноземців, одержує емісійний прибуток у вигляді різниці між номінальною вартістю грошових знаків і фактичних витрат їхнього виготовлення.

Євро обрали в якості валюти домінування для 49 % міжнародних випусків облігацій (69,3 млрд.), у той час як долар – тільки для 40 % (55,7 млрд.). Так, за розрахунками Deutsche Bank близько 60 % готівкових доларів США, що перебувають в обігу, зосереджено за межами країни їхнього походження, а в цілому прибутки США від міжнародного попиту на долари досягають 0,1 % ВВП країни (34, с. 45).

Перспективи втрати американським доларом статусу основного світового платіжного засобу у розрахунках за енергоносії значною мірою залежить від позиції Росії. На тлі зростаючого курсу євро як резервної валюти, що виконує роль міжнародного розрахункового засобу, Росія розглядає можливість продажу нафти за євро замість доларів. Однак позиції російських фінансових кіл щодо золотовалютних резервів країни залишаються неоднозначними. Деякі офіційні особи уряду Росії вважають цілком реальним поступовий перехід світового ринку нафти від розрахунків у доларах на євро. Нинішня орієнтація світового нафтового ринку на долар обумовлена тим, що США є головним споживачем нафти й газу у світі. У той же час, зараз багато буде залежати від того, якою валютою вибудовані компанії будуть розраховуватися за устаткування та якими будуть загальні перспективи нафтового ринку.

Довгострокові перспективи розвитку єдиного європейського простору не виглядають оптимістичними. Бюджет Європейського Союзу (без бюджетів держав-членів ЄС) склав у 2008 році 106,6 млрд. євро (99,724 млрд. – 2007р., 97,503 млрд. – 2006р.), тобто з огляду на рівень інфляції фактично знижується (60). Більшість країн Євросоюзу не можуть вирішити проблему бюджетного дефіциту. На саміті ЄС було офіційно визнано кризу єдиної європейської бюджетної політики та неготовність країн – донорів Європейського Союзу збільшувати відрахування у спільний бюджет. Саме глибина й складність внутрішньо-європейської соціально-економічних проблем викликала заяви керівництва Європейської Комісії про 10-річний мораторій на нове розширення ЄС (34, с. 46-47).

Одним з головних факторів низької результативності процесу прогресу інтеграції національних економік країн Європи в єдиний господарський комплекс, є виключна обережність європейських еліт у здійсненні будь-яких економічних реформ, що можуть призвести до погіршення рівня життя населення. Стандарти життя в країнах "старої" Європи є одними з найвищих у світі і будь-яке (навіть тимчасове) їх зниження одразу позначається на ступені електоральної довіри до правлячих партій.

Набувають все більшої гостроти власне європейські протиріччя, які ставлять під сумнів життєздатність ЄС як самостійного світового центру сили. Ключовими серед них є наступні:

1. Нерівність економічного потенціалу локомотивів євроінтеграції Франції й Німеччини та країн-неофітів зі Східної та Центральної Європи.

2. Позиція США.

3. Зростання енергетичних проблем.

4. Ісламський фактор.

Провал референдумів про загальноєвропейську конституцію у Франції та Нідерландів продемонстрував європейській спільноті передчасність формування наддержавних інституцій.

З огляду на вищезазначене, вирішення завдання входження України до загальноєвропейського економічного, політичного, соціокультурного простору в найближчий та середній перспективі виглядає вкрай проблемним.

"Для невеликих держав Східної й Центральної Європи, які все ще залишаються економічно уразливими, Європа, що складається з національних держав, які знову завзято виборють власні інтереси, виглядає жахливо. Але цей жах може дуже швидко поширитися на всі європейські держави. Реалізація національного егоїзму і Європі – небезпечна витівка, неконтрольована за своїми наслідками. Стурбованість громадян Східної Європи полягає у небажанні втрачати мільярдні субсидії Євросоюзу. Але головне – не втратити можливість стати частиною єдиної Європи, що обіцяє набагато вищі перспективи. ЄС дає невеликим країнам ... такий ступінь політичної стабільності й безпеки, які вони ніколи ще в сучасній історії не досягали..." (46).

Таким чином, головною пересторогою, яка не дозволяє визначити Європейський Союз як самостійного впливового геоекономічного актора ХХІ століття є соціокультурна, ментальна неготовність громадян "Старої" Європи поступитись своїми традиційними національними привілеями на користь наддержавних структур. Десятиріччя поступових цілеспрямованих інтеграційних кроків в економічній, соціальній, політичній та воєнно-політичній сферах не призвели до формування навіть конфедеративної держави. Кожна з держав, використовуючи переваги вільного загальноєвропейського ринку товарів і послуг, здійснює власну соціальну, енергетичну, зовнішньоекономічну політику. Знаковими у цьому контексті є принципово різні позиції щодо військової операції США в Іраку. Показове зближення Німеччини та Росії в енергетичній сфері викликало занепокоєння не лише країн Східної Європи, але й Франції та Великобританії. Не існує консолідованої позиції щодо термінів, напрямів та перспектив подальшого розширення ЄС.

Для повного осмислення розподілу функцій у системі державного управління між органами виконавчої влади, керівних органів державної служби на прикладі деяких зарубіжних країн та контролю у державній службі створені "Додаток А", "Додаток Б" та "Додаток Г" (38).

Таким чином, загальнонаціональний курс України на поступове наближення до економічних та політичних стандартів ЄС й вступу до Союзу європейських держав на основі взаємовигідного партнерства залишається головним стратегічним вектором не лише соціально-економічної трансформації, але й державотворчого процесу взагалі. З огляду на складність внутрішньо-економічних проблем, український євроінтеграційний проект може перейти у площину практичної реалізації не раніше 2020 року.

1.2 Конституційна реформа – основна антикризова програма для подолання владної кризи в органах державної влади

Як відомо, нині проекти змін до Конституції України і навіть нові варіанти Основного Закону розробляються за ініціюванням різних конфліктуючих центрів державної влади, включаючи ініціативу президентської влади. В більшості громадян вже не викликає сумніву, що кожен із проектів змін або ж нової Конституції пишуться "під себе і з дальнім прицілом на закріплення своїх інтересів в очікуванні і президентських, і парламентських виборів. Схема за незначними відмінностями доволі проста (а може й запозичена ще з періоду радянської доби): група підібраних поважних та іменитих "вчених" і політиків отримують чітке завдання – що саме розробити і обґрунтувати. Надалі все це проходить через "всенародне обговорення" і підтримку (не забуваються і "пропозиції" від народу, яких має бути дуже багато). Президент пішов ще далі – пропонуючи навіть сам проект Конституції, якій народ не розробляв, приймати на всенародному референдумі! Цього запалу турботи та любові до народу і розгулу демократії не зрозуміли навіть зарубіжні аналітики, експерти і політологи. Щодо нинішньої ситуації із різними проектами змін до Конституції України, то залишається констатувати, що в заполітизованій до краю атмосфері владної кризи вже і частину "вчених" затягнули до обслуговування різних політичних проектів, пов'язаних з конституційними змінами.

Громадяни і громадські організації можуть і повинні заявити про інакшу позицію й інший, конституційно-законний підхід, починаючи з етапу розробки проекту змін до Конституції України. Адже згідно з чинною Конституцією "єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами"(1).

Виходячи з цих конституційних положень, головним завданням і визначальною ціллю державної політики було й залишається "пробудити" в нашому населенні громадянина. Одним з найвідоміших провідників ідей свободи Фрідріх А. Гаек писав, що – "...коли необхідна умова вільного розвитку, а дух індивідуальної ініціативи відсутній, тоді, безсумнівно, без нього жодна життєздатна цивілізація не може рухатися вперед. Нині цього духу і справді недостатньо, насамперед його треба розбудити" (57, с.25-26).

Розбудити громадянина можна декількома засобами. Відомо, що згуртувати, об'єднати народ легше всього навколо гасел щодо великої мети або боротьби з ворогом, якій зазіхає на наше багатство. Цим успішно і користуються сьогодні українські політики: дехто робить наголос, скажімо, на національному питанні, хтось ставить в центр формування громадської свідомості питання щодо євроатлантичного чи СНГшного вибору українців. Також, і цим часто користуються, наголос робиться на регіональному патріотизмі, на відношенні до перебування російського чорноморського флоту в Криму та деяких інших гострих питаннях, які знаходять неоднозначну оцінку в українському суспільстві.

Цей шлях, який певним чином можна характеризувати як конфліктний, має своїм наслідком формування такого ж громадянина – безкомпромісного, агресивного, непримиренного борця зі своїми ворогами, причому ворогом стає іншій громадянин. Що ж, з точки зору політичних результатів для окремих особистостей, партій, ефективність такої технології не викликає сумнівів. Але з точки зору державницької, об'єднуючої ідеології, така практика формування громадянина, нації виглядає дуже сумнівною. В результаті, українське суспільство постійно знаходиться в стані внутрішнього протиборства яке час від часу проривається назовні у стихійних мітингах і зіткненнях із своїми політичними опонентами.

Натомість, питання організації внутрішнього життя, негаразди в соціальній політиці, в економіці, в секторі житлова-комунальних послуг і багато іншого, в чому гостро відчувається нестача державного тепла, займають українську державну владу значно менше. В свій час відомий російський історик В.Й